Українці повертаються додому: туга за повноцінним життям змушує їх обирати Україну
Після повномасштабного вторгнення росії мільйони українців були змушені шукати прихисток за межами країни. Але попри те, що війна триває, частина з них повертається. Що стоїть за цим рішенням і як воно змінює життя? Розбираємось у реаліях повернення з-за кордону та розповідаємо історії людей, які вирішили знову жити в Україні.
Актуальними даними про українців, що проживають та повертаються з-за кордону, поділилася Міжнародна організація з міграції (МОМ). Станом на середину 2026 року за кордоном перебувають приблизно 5,8 млн українців. З них 4,38 млн мають статус тимчасового захисту у країнах Європейського Союзу: найбільше — у Німеччині (1,28 млн), Польщі (970 тис.) та Іспанії (270 тис.). У липні 2026 року країни ЄС домовилися продовжити тимчасовий захист для українців до 4 березня 2028 року. Це дає мільйонам людей можливість і надалі легально перебувати в країнах ЄС. Водночас частина з них повертається в Україну.
Українці повертаються: що показує статистика
На середину 2026 року орієнтовно 1,5 млн українців повернулися з-за кордону, і цей процес триває: приблизно 265 тис. українців зробили це протягом останнього року, що в середньому складає 22 тис. осіб щомісяця. Найбільше повернень зафіксовано до Києва, Дніпропетровської, Київської, Одеської та Харківської областей. За висновками МОМ, рішення повернутися частіше зумовлене сімейними зв’язками та прив’язаністю до дому, ніж реальним покращенням умов.
Водночас важливо усвідомлювати, що, на жаль, не кожне повернення в Україну — це повернення додому.
Якщо приблизно 1,1 млн українців дісталися свого звичного місця проживання, то 398 тисяч повернулися в Україну, але залишилися внутрішньо переміщеними в її межах, зокрема через те, що їхня домівка перебуває на прифронтовій території або є тимчасово окупованою.
Для багатьох людей повернення пов’язане з необхідністю заново облаштовувати побут, відновлювати джерела доходу та звичне соціальне життя. Перший рік може бути найскладнішим: ті, хто повернувся протягом останніх 12 місяців, частіше стикаються з економічними, житловими та психосоціальними труднощами. Водночас серед тих, хто приїхав в Україну більш ніж рік тому, кращі показники за рівнем доходів, можливостями для заробітку, доступністю належного житла та психічним станом.
За статистикою повернення стоять безліч особистих обставин і переживань. Своїми історіями діляться п’ять українок, які жили за кордоном, але вирішили повернутися в Україну.
Анастасія Клисакова: «Я хочу бути ближче до змін, на які можу впливати»
Я виїхала з України в перші дні великої війни. Тоді здавалося, що це рішення на кілька тижнів: я щиро вірила, що скоро повернуся додому. Але в результаті прожила в Австрії три роки.
Цей час став для мене періодом навчання, адаптації та переосмислення. Я вивчала німецьку мову, вступила на магістратуру з мистецтва, пройшла професійне стажування. Паралельно продовжувала працювати з українськими проєктами (я понад 17 років працюю у сфері стратегічних комунікацій і маркетингу), волонтерила, допомагала розповідати про Україну через культурні й освітні ініціативи та навіть виступала на TEDx. Зовні могло здатися, що я успішно інтегрувалася і маю продовжувати кар’єру в Європі. Але з часом усе частіше почала замислюватися про повернення.
Найбільше лякала невизначеність. Після кількох років життя у стабільному середовищі непросто свідомо обирати країну, яка щодня живе в умовах війни. Водночас я дедалі чіткіше усвідомлювала, що ставлю собі неправильне запитання. Треба не «Де безпечніше?» чи «Де комфортніше?», а «Де я хочу будувати своє життя найближчі 10–20 років?» та «Де я можу реалізувати свої цінності й відчувати сенс того, що роблю?».
Багато людей оцінюють повернення через призму втрат. Я намагалася дивитися на це через призму майбутнього. Для мене головним було не те, що я можу втратити, а те, яке життя хочу створити далі.
Вирішальним стало усвідомлення, що я хочу бути ближче до змін, на які можу впливати своєю роботою, особливо в такі непрості для нашої країни часи. Сьогодні я живу й працюю в Україні як маркетинг-директорка агенції One Health, консультантка зі стратегічного маркетингу та керівниця освітньої програми «Супергерої FAST». Реальність не стала простішою, але я відчуваю, що перебуваю саме там, де хочу бути, і можу робити те, що має для мене сенс.
Я не шкодую, що повернулася. Досвід життя, навчання та професійного розвитку в Австрії став для мене надзвичайно цінним і водночас саме він допоміг зрозуміти, де я бачу своє майбутнє.
Тим, хто сьогодні думає про повернення, я порадила б чесно відповісти собі на кілька запитань: де ви хочете жити через 10 років, які цінності для вас справді важливі та де ви бачите можливість реалізувати свої таланти. У кожного буде своя відповідь. Моя виявилася дуже простою: я хочу будувати своє життя в Україні та щодня робити її країною своєї мрії.
Ріта Немеш: «Я жодного дня не шкодувала про рішення повернутися»
Мій досвід життя за кордоном розпочався ще до повномасштабного вторгнення: я вирішила спробувати, яке воно — життя в Європі, і переїхала в Берлін у грудні 2019 року, отримавши посаду в берлінському офісі свого роботодавця. Попри початкові труднощі з часом я вже здавалася профі в питаннях німецького побуту, мала коло спілкування та цікаву роботу, де у 2023 році отримала посаду HR-керівника.
З початком повномасштабної війни в Україні всі мої думки й дії були спрямовані на життя там задля допомоги тут — українським колегам, їхнім сім’ям та іншим людям, багато з яких вперше опинилися за кордоном і стикнулися зі специфікою проживання в іншій країні. Точно як я колись, тільки я була у значно кращих обставинах, адже переїзд був моїм вибором, а не вимушеним кроком.
Навіть після лютого 2022 року я приїжджала у Київ доволі часто. Я щиро почала думати, що в людини може бути два доми, адже в Берліні в мене теж є своє життя, побут, зустрічі. Але чогось не вистачало. У Києві я почувалася вдома, і мені завжди було прикро їхати назад. Ракети, дрони, тривоги й новини з усіх куточків впливають на тебе, але ти йдеш чи їдеш улюбленими місцями свого міста й насолоджуєшся.
Коли я почала в близькому колі обговорювати можливе повернення в Україну, найчастішою реакцією була: «Побудь до закінчення війни». Раціональне й розумне рішення, але ми не знаємо, коли цей день настане. Окрім того, що саме в Києві я почувалася вдома, я також чітко усвідомлювала: перебуваючи в Україні, я, можливо, зможу їй допомогти — зараз чи потім, адже етап відбудови з економічного погляду буде точно не легшим, ніж період активних бойових дій.
З часу мого повернення минуло вже більш ніж пів року. Я мала можливість плавно передати робочі справи і з серпня 2026 року вперше в житті не працюю. Але, як українка з певним рівнем тривожності, я вже шукаю нову роботу, де зможу реалізувати свій 15-річний досвід і в той чи інший спосіб допомогти українській економіці.
Я жодного дня не шкодувала про рішення повернутися. Тривоги, ракети — це не легко і позначається на щоденному житті. Проте це не вплинуло на моє рішення тоді, і немає підстав думати, що я зміню свою думку зараз.
Тим, хто думає про повернення, я сказала б таке. Колись ви вже зробили крок у невідомість: поїхали в чужу країну, адаптувались там, налагодили побут і життя. Але повернення додому точно є легшим, бо це твоя країна, твоє місто, люди, менталітет і побут. Так, багато хто втратив роботу, але зараз є чимало програм від міжнародних організацій, які допомагають із перекваліфікацією, навчанням і пошуком нового місця. Дізнавайтесь, питайте, і, можливо, одного дня зможете сказати подумки, а потім і вголос: «Я повертаюся додому, в Україну».
Аріна Гончаренко: «Мені не вистачало самого відчуття життя»
До повномасштабної війни я займалася дизайном інтер’єрів. Навчалася в коледжі, почала працювати за спеціальністю, планувала здобувати вищу освіту за кордоном — у Чехії, — і вивчала чеську.
Восени 2022 року ми з мамою виїхали до Чехії та звернулися до агентури, яка допомагає іноземцям із працевлаштуванням. Приблизно через місяць нас влаштували на завод, який виробляв радіатори для автомобілів. Ми працювали в три зміни, але я приїхала до Чехії насамперед заради освіти, тому паралельно з роботою ходила на дні відкритих дверей, дивилася університети, проходила відбір і дійшла фактично до найскладнішого етапу вступу. Але паралельно почала ставити собі інше питання: а чи справді я хочу тут залишитися?
Я досить часто їздила в Україну, завжди знаходила привід: Новий рік, день народження подруги, ще щось. І кожного разу, коли перетинала кордон, дуже гостро відчувала контраст. Європа — принаймні та Чехія, яку побачили ми з мамою, — здавалася нам трохи замшілою. Там усе нормально, усе спокійно. Але мені не вистачало самого відчуття життя. А приїжджаєш в Україну — і тут рух: постійно щось відбувається, щось розвивається, змінюється. Навіть під час війни.
За кордоном ти все одно не на своєму місці. Ти морально й ментально весь час намагаєшся не займати забагато простору. Я уявляла, ніби на мені пальто з довгим шлейфом, і поки я за кордоном, то весь шлейф маю підібрати під себе. Стиснутися, щоб не займати дорогу, не заважати, нікого не зачепити.
А потім я приїжджаю в Україну й відчуваю, що тут можу просто відпустити цей шлейф і дати йому стелитися за мною по землі. Бо це моя земля. Я маю право тут бути собою повністю, в усіх своїх проявах.
Перше, що я хотіла б сказати людям, які зараз думають про повернення: не бійтеся, тут не страшно. Хоча, можливо, у тих із нас, хто живе в Україні, уже викривлене сприйняття страху. Тому що обстріли, балістика — це абсолютно реальні загрози. Але до цього певним чином адаптуєшся. Для мене цінність перебування в Україні й того, що я тут роблю, — усе це переважає. Я можу адаптуватися, зокрема й до балістики.
Ще один страх — що тут немає роботи. Але вона є. В Україні кадровий голод, тому зараз знайти роботу — не проблема, зокрема з нормальною оплатою. Розвиваються нові сфери, той самий miltech. Можна знайти своє ремесло, нормально влаштуватися й розуміти, навіщо ти це робиш.
Ідеального моменту ніколи не буде. «Бути готовим» — це не відчуття. Це вибір. Тому жити треба зараз. Жити спішити треба.
Зараз я не розглядаю для себе варіант знову виїхати чи навіть подорожувати за кордон, поки триває повномасштабна війна. Бо треба працювати. Треба захищати те, що для тебе найцінніше.
Олена Кривошапка: «Я хочу бути частиною цієї історії, а не спостерігати зі сторони»
Я поїхала за кордон у жовтні 2021 року: міжнародна корпорація, де я працювала, запропонувала очолити один із HR-напрямів у країнах центральної та східної Європи з локацією в Польщі. Це була гарна можливість розвинути професійну кар’єру та отримати новий культурний досвід.
Моє життя за кордоном було досить непоганим. Втім, з початком повномасштабного вторгнення з’явилось відчуття провини та психологічний дискомфорт. Не лише через те, що я в безпеці: заповнюючи щорічну податкову декларацію, я думала, що всі ці податки підуть у бюджет Польщі, а могли би підтримати економіку України. Навіть волонтерство, яким я займалась в Польщі: від забезпечення потреб військових підрозділів до організації фотовиставок про російсько-українську війну, — не компенсувало це відчуття провини.
Я думала про те, що ми живемо в історичний час, можливо — найбільш визначальний для України за всю її історію, і я хочу бути частиною цієї історії, а не спостерігати зі сторони.
Фінальним поштовхом до повернення стало бажання бути ближче до своєї родини: коханого чоловіка та батьків. Водночас я розуміла, що в Україні можу принести набагато більше користі, і це додавало впевненості рішенню повернутися.
Після повернення я взяла професійну паузу, щоб реалізувати плани, які постійно відкладались на потім. Серед іншого — допомагала розвивати засновану моїми друзями громадську організацію, що займається психосоціальним відновленням і ретритами в Карпатах для ветеранів. Також розпочала навчання з проєктного менеджменту на програмі ReSkill UA від Happy Monday і Coursera. Загалом зараз в Україні багато програм і можливостей для безплатного навчання та перекваліфікації: від Державної служби зайнятості, міжнародних організацій, приватних компаній, є й окремі програми для молоді. Окрім того, діє низка грантових програм, які підтримують започаткування нового бізнесу або відновлення бізнесу, який постраждав внаслідок війни.
Зараз я працюю в міжнародній консалтинговій компанії Korn Ferry: допомагаю українським роботодавцям впроваджувати найкращі HR-політики та практики. Також я залучена в проєкти з підтримки зайнятості в Україні, розвитку інклюзивних кадрових практик, є програмною менеджеркою Програми ЄБРР (Європейський банк реконструкції та розвитку) з фінансової інклюзії і реінтеграції ветеранів. Ця робота дає відчуття сенсу та причетності до великих трансформаційних змін всередині країни.
Тим, хто вагається, чи повертатися в Україну, я раджу слухати своє серце та пам’ятати, що будь-які ваші рішення — це віддзеркалення вашої волі. Я впевнена, що майбутнє в Україні є, і дуже хотілося б, щоб якомога більше українців бачили для себе перспективу повернення додому.
Ірина Телла: «Для мене важливо бути вдома»
Я родом із Волноваського району Донецької області. У нас із чоловіком було велике господарство, ми вирощували овочі й возили продукцію до Донецька. Після початку війни у 2014 році ми залишилися вдома, продовжували працювати й допомагали нашим військовим — возили їжу на блокпости, підтримували, як могли.
Після початку повномасштабної війни ми до останнього сподівалися, що все налагодиться. Але зрештою довелося залишити дім. Спочатку я приїхала до Києва, де жила донька. Потім чоловік запропонував поїхати до моєї подруги в Чехію. Я виїхала разом із сином, йому тоді було 12 років. Спочатку було дуже важко. Перші пів року я багато плакала, але заради дитини треба було звикати до нової країни, шукати роботу й рухатися далі.
Спочатку працювала в пекарні, потім пішла на завод, який працював із пластиком: виконувала різні операції з деталями, займалася підготовкою до лакування та фарбування. Також працювала на м’ясокомбінаті. Це була зовсім інша робота, ніж те, що я робила вдома. Але я навчилася працювати на виробництві, дотримуватися процесів, працювати з технікою. Згодом цей досвід знадобився мені вже після повернення в Україну.
У якийсь момент я просто втомилася від Чехії й зрозуміла, що хочу додому, хочу повертатися та будувати життя тут. Звичайно, було багато невідомого, насамперед щодо роботи, але залишатися там уже не хотілося.
Після повернення найбільшим питанням стала робота. У мене не було документів, якими я могла би підтвердити попередній досвід, — усе залишилося вдома. Плюс мені 50 років. Я ходила на співбесіди, і дуже часто все закінчувалося словами: «Ми вам передзвонимо».
Якось побачила у Facebook оголошення про навчання в KSE ProfTech і вирішила спробувати. Потрапила на програму монтажу електроніки. Раніше саме з електронікою я не працювала, але технічного напряму не боялася. Для мене це навичка, яка може знадобитися і в роботі, і в житті. Навчання тривало два тижні, а після завершення програми я одразу вийшла на роботу — KSE ProfTech допоміг із працевлаштуванням.
Я не шкодую, що повернулася в Україну. Тут теж непросто, є повітряні тривоги, балістика, інші загрози, але до цього ми вже певною мірою адаптувалися. Для мене важливо бути вдома, працювати тут і розуміти, для чого я це роблю.
Тим, хто зараз живе за кордоном і думає про повернення, я сказала б так: не бійтеся рухатися вперед. Навіть якщо доводиться починати з нуля або опановувати зовсім іншу професію, — це можливо. Якщо щось не вийшло один раз, треба пробувати ще. Все у ваших руках.
Бути ближче до України навіть на відстані
Повернення в Україну — особисте рішення, яке кожен приймає з огляду на власні обставини. У будь-якому разі залишатися частиною українського професійного середовища можна навіть за тисячі кілометрів від України.
Для цього Happy Monday у співпраці з Міжнародною організацією з міграції запустили Work with Ukraine — проєкт, що допомагає українцям за кордоном знаходити вакансії в українських компаніях, а роботодавцям — бачити кандидатів, готових працювати з ними незалежно від країни проживання. У межах проєкту плануються:
- добірки вакансій компаній, дружніх до кандидатів з-за кордону;
- онлайн-зустрічі з роботодавцями;
- корисні матеріали про ринок праці;
- спільнота Work with Ukraine.
За матеріалами: happymonday.ua